Захисник України

Версія для друкуВерсія для друку

«ГЕРОЇ СЕРЕД НАС»

«ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ УКРАЇНУ»

Чибінєєв Валерій Вікторович - учасник АТО на сході України, капітан, Герой України

 

ЗА ПІВГОДИНИ БОЮ ЕКІПАЖ ТАНКА СТАРШИНИ ПОВАЖНЮКА ЗНИЩИВ ДВІ ОДИНИЦІ ТЕХНІКИ І ВЗВОД ПІХОТИ ОКУПАНТІВ

 

 

РУБРИКА ПОЛТАВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ВІЙСЬКОВОГО КОМІСАРІАТУ

"ГЕРОЇ СЕРЕД НАС"

«Війна і мир» Сергія Бульбахи»

 

І людям, і життєвим випробуванням він завжди дивиться в очі.

Коли запалав Схід України, він одним із перших став на захист нашої незалежності. Близько року командир зенітного взводу ПЗРК старший лейтенант Сергій Бульбаха у складі підрозділів 93-ї омбр боронив Україну від російських окупантів

Нині Сергій Бульбаха очолює Новосанжарську районну державну адміністрацію (Полтавська область).

«Грамотний, високоосвічений керівник, нічого не робить наполовину, справжній господарник…» — так коротко характеризує його керівництво області та підлеглі. Доповню портрет Сергія Володимировича: міцна статура, відкритий погляд та щирість суджень. Про найскладніші та незабутні миті своєї біографії він згадав у розмові з кореспондентом «НА».

— Сергію Володимировичу, з чого розпочалася Ваша бойова біографія?

— Із початком воєнних дій на Донбасі для кожного з нас життя розділилося на дві частини: до війни та теперішню. 6 квітня 2014 року я отримав повістку з військкомату і вже наступного дня прибув на збірний пункт. Рішення стати до армійських лав першої хвилі мобілізації прийняв свідомо та без сумнівів, тим більше що за плечима, окрім вищої освіти, мав і курс підготовки на військовій кафедрі Харківського державного університету, який закінчив 1997 року. Перші тижні військової служби у навчальному центрі минули наче уві сні: зовсім нова обстановка, нові люди, нові вимоги. Та справжню різницю між мирним життям та жахіттями війни я відчув і побачив у Пісках, де наш підрозділ зайняв позиції у серпні 2014-го.

— Які спогади та враження залишив у Вашому серці час перебування на передовій?

— Кожна мить тих подій закарбувалась у моїй пам’яті на все життя. Щось більше, щось менше. Ворожі обстріли та ближні бої, надійне плече та втрати бойових побратимів, неймовірна спека та сильні морози — усе зв’язалось у міцний вузол моєї пам’яті. З особливим теплом згадую свій підрозділ, де за віком я був найстарший — у травні 2014-го мені виповнився 41 рік. Там служили хлопці з Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Черкащини. Кожен — патріот своєї країни, професіонал, надійний товариш, і усі були немов єдина сім’я. Як не дивно, якнайкраще запам’яталися не буяння смерті та неймовірні випробування, а звичайні мирні речі, які не давали нам огрубіти на війні. Пригадую, коли у перервах між боями ми ходили купатися на ставки, зі смаком облаштовували побут в умовах перебоїв з харчуванням та питною водою. Пам’ятаю волонтерські десанти, які для нас були справжніми святами. І зовсім не через ту допомогу, яку вони нам доправляли: ми відчували себе потрібними країні, народу. До речі, саме там, серед пекла, до мене прийшло розуміння того, що виграє війну не той, хто більше ненавидить, а той, хто знає, кого і що захищає…

— Питання, яке неможливо не поставити кожному, хто пройшов крізь смертельні випробування. Чи відчували ви страх у бою?

— Бути на війні й не відчути страху просто неможливо. Не вірю у браваду тих, хто не визнає його існування. Вмирати — страшно. Втрачати бойових друзів — страшно. Піддатись паніці — теж страшно. Але страшніше за все — втратити віру в перемогу, найвищі цінності людства. Тому правильно було б зазначити, що страх на війні для мене і моїх підлеглих був тією часткою внутрішніх рефлексів, які примушували нас бути більш обачливими у бою, під час ворожих обстрілів та бойових рейдів. Адже вислів «виконати завдання за будь-яку ціну» для нас трансформувався у гасло «виконати завдання і залишитися живими». А страх нехай відчувають вороги. За свої злодіяння їм рано чи пізно доведеться відповісти перед судом історії. Скажу щиро, найбільше на війні я боявся хоча б на мить дати привід своїм рідним та близьким подумати про те, що зі мною щось трапилося. Тому намагався хоча б раз на добу давати про себе звістку…

— А як родина сприйняла Ваше рішення стати до лав захисників України у цей непростий час?

— Жодних умовлянь, сліз та паніки не було. Моя дружина належить до тих, хто приймає рішення чоловіка як аксіому. Вона для мене і берегиня сімейного вогнища, і найніжніша жінка, і, без перебільшення, бойовий товариш. Тому що у найвідповідальніший період свого життя я відчув її внутрішню підтримку. Пригадую, коли моя сім’я приїхала вітати мене з днем народження до навчального центру, де я перед направленням на передову проходив допідготовку. Це було усвідомлення того, як швидко подорослішали мої діти — син Сашко і донечка Тетянка. Подорослішали їхні очі, поведінка, судження. Це значною мірою додало мені сил та упевненості…

— Після демобілізації Вас було призначено головою районної державної адміністрації. Чи став у пригоді досвід, набутий під час армійської служби?

— Безперечно. Головне, чого мене навчила війна — не боятися приймати рішення і відповідати за їх реалізацію. На передньому краї помилка може коштувати дуже дорого і вимірюватись людськими життями. І якщо ти у бойовій обстановці навчився мислити рішуче і знаходити правильне рішення, то у цивільному житті ти просто не маєш права зволікати або чекати підказки зверху. Тим більше, коли відповідаєш за долю тисяч людей.

Друге, що я усвідомив в АТО: у військовому колективі якість командира визначає не тільки його особиста обізнаність у визначеній сфері, а й уміння чітко налагодити вертикаль керівництва. Тоді й віддача збільшується у рази. А найголовнішим досвідом стало розуміння того, що захист держави повинен бути справою кожного громадянина. Це позначилося на формуванні та підготовці районного підрозділу територіальної оборони, до якого входять як учасники бойових дій, так і найкращі представники Новосанжарщини. Це є суттєвим елементом забезпечення обороноздатності держави. Ми, демобілізовані військовики, й у мирному житті залишаємось у постійній бойовій готовності…

— Щиро дякую за розмову. 

 

Володимир Лазарєв, «Народна армія»

 

Наверх ↑